Записки українського мандрівника

60

Джерело: День

Монумент «борцям за волю україни» у с. Новосілка заліщицького району переконує: боротьба за незалежність тривала віками й нині на героїчній мапі україни постануть нові герої

Цьогоріч моя родина вирішила поповнити скарбницю літніх мандрівок Україною і запланувала поїхати в подорож Тернопіллям. Вибір був свідомим, адже, прямуючи на захід, доводилося неодноразово перетинати автомобілем цей край. І десь підсвідомо закрадалася думка про те, що позаду нас залишалося щось доволі цікаве, дивовижне та Плануючи маршрут автомобільної подорожі, ретельно розмірковували над місцями особливої туристичної уваги. На допомогу прийшли хороші друзі-тернополяни, разом із якими і вималювався маршрут: Київ — Кременець — Почаїв — Вишнівець — Збараж — Тернопіль — Зарваниця — Монастириська — Бучач — Чортків — Нирків — Заліщики — Рудківці — Вінниця — Київ.  Час у подорожі сім днів та шість ночей (у наметах), автопробіг близько 1500 км.

Зрозуміло, що за такий короткий час неможливо побачити всі туристичні ресурси Тернопільської області, однак нам вдалося «зібрати вершки» найунікальніших, які й вирізняють цю територію в межах Східної Галичини, Західного Поділля та Південно-Західної Волині.

Будь-який фахівець туристичної індустрії переконливо запевнить, що ця земля по-справжньому сконцентрувала на своїх теренах найрізноманітніші й унікальні рекреаційні, архітектурні, сакральні, мистецькі, фортифікаційні, садово-паркові та інші об’єкти. Отож вирушаймо в подорож разом із нами.

Фортеці, палаци, замки…

На Тернопільщині мандрівника зустрічають мальовничі, вкриті лісами, густі пасма Кременецьких гір, в оточенні яких розмістилося одне із заповідних міст України — Кременець, перша писемна згадка про яке датується 1227 р.

Візитною карткою міста є Замкова гора (Бона), на якій розміщувалася могутня фортеця, що залишилася нездоланною навіть під час набігів  монголо-татар, і яка лише після чотиритижневої облоги міста козаками на чолі з М. Кривоносом була захоплена разом із поляками, які переховувалися в ній після поразки під Пилявцями  1648 року. І хоча до наших днів збереглися лише залишки оборонних мурів, кращого оглядового майданчика міста та його околиць важко віднайти. Недаремно для туристів Кременець — це «маленька волинська Швейцарія».

Наступним місцем туристичного призначення став родинний маєток князів Вишневецьких, адже саме тут формувався героїчний характер  першого гетьмана України, легендарного засновника козацької держави на Малій Хортиці — князя Дмитра (Байди) Вишневецького, про нескореність, мужність та звитягу якого й до наших днів дійшло багато легенд, переказів, поетичних і пісенних творів.

Відвідавши  1848 р. Вишнівець, Оноре де Бальзак назвав побачений палац і парк «малим Версалем». Нині до архітектурного ансамблю родинного гнізда Вишневецьких, що є складовою Національного заповідника «Замки Тернопілля», належить Вознесенська церква, залишки валів, бастіонів, мурів і садиба з палацом, огорожами, брамами XVIII ст, яка лежить в зелених обіймах старого парку XVIII — ХІХ століть.

Святий онуфрiй  та храм преображення господнього поблизу старого збаража

Вразив своєю величчю, монументальністю та нескореністю Збаразький замок, який є базовим науково-дослідницьким центром Національного заповідника «Замки Тернопілля». Перші фортифікаційні споруди Збаражчини  розташовувалися на території теперішнього Старого Збаража, де й тримала постійну оборону від набігів монголо-татар, турків та інших зайд стара фортеця. Останнього руйнівного удару вона зазнала наприкінці XVI ст., після чого було збудовано нове оборонне укріплення вже в самому Збаражі. А на згадку про ці події було встановлено великий кам’яний хрест.

Особливу увагу мандрівника притягує унікальна сакральна споруда Чернечої гори, що неподалік, — храм Преображення Господнього, який виконував роль оборонної церкви. Із 1474 по1598 рр. на його місці височив Василіанський монастир, згодом перейменований у монастир святого Онуфрія. Саме з цим місцем пов’язують безліч легенд і переказів, присвячених шанованому монахові Тернопільської землі. Унікальним об’єктом церкви є ще й сонячний годинник, який чітко фіксує час по небесному світилу. А поряд, знизу догори, стрімко уверх тягнеться вервичкою імітована хресна дорога Ісуса Христа (стації), збудована на пожертви місцевих жителів.

Історія Збаразького замку розпочинається з 1583 р., до будівництва якого долучилися брати Кшиштоф і Юрій Збаразькі. Найвідоміші події фортифікаційної споруди пов’язані з облогою Збаража багатотисячним військом Богдана Хмельницького  1649 р.

Стацiї поблизу храму преображення господнього. Старий збараж

У Національному історико-культурному заповіднику «Збаразький замок» можна оглянути колекцію творів самобутнього талановитого скульптора-різьбяра — співця  українського козацтва — Володимира Лупійчука. Унікальність творів Лупійчука — в створенні художніх образів із цільного дерева, тому кожна робота — багатогранна, історично насичена, глибинна. Особливе місце в творчості майстра посідає Шевченкіана.

Серед фортифікаційних споруд Тернопільщини, які вдалося відвідати, — Бучацький замок XІV — XVII стст., що справив враження найбільш зруйнованого та занедбаного. Історія його зведення розпочалася за часів магнатів Бучацьких, які звели споруду як оборонне укріплення. Однак на його території в минулому знайшлося місце й для палацу в стилі ренесансу, який прикрашали  галереї з арками, й для в’їзної  брами з підйомним мостом, і для фонтана та інших принад. Серед місцевих жителів досі побутують легенди про неймовірну кількість підземних ходів від мурами замку, в одному з яких… сховано скарби магнатів Потоцьких! Нині на руїнах можна побачити вирослі дерева та прапор УПА, який гордо височить над містом.

Скульптури пiнзеля в храмi покрови м. Бучача

Однак навіть занедбаний стан пам’ятки фортифікації є зручним оглядовим майданчиком над р. Стрипою, яка робить свій дугоподібний меандр (вигин) посеред міста, додаючи йому провінційного колориту та водночас аристократичної елегантності, бо внизу є споруди-магніти, які притягують увагу допитливого мандрівника. Йдеться про ратушу, костел Успіння Богородиці, храм Покрови, до створення яких торкнулася талановита душа Великого Майстра дерев’яної скульптури — Йоганна Георга Пінзеля. Для геніального митця Бучач став майстернею, творчою Меккою, за висловом Бориса Возницького, в якій було створено найбільшу кількість його унікальних творів, бо вважають, що саме магнат Микола Василь Потоцький став головним патроном і замовником Пінзелевських творінь.

Нині можна милуватися місцевою ратушою, яка створювалася за подобою зі львівською в спільному творчому тандемі з Бернардом Меретином; п’ятьма вівтарями костелу Успіня Богородиці, увінчаними динамічними скульптурами Великого Майстра, в стінах якого він і вінчався, й охрещував двох своїх синів; і мініатюрними, але величаво довершеними скульптурами храму Покрови. Недаремно  2014 р. на пожертви меценатів у м. Бучач постав пам’ятник Йоганну Георгу Пінзелю.

Свято-успенська почаївська лавра та марійський духовний центр у зарваниці

Звісно, важко уявити Тернопілля без великої кількості сакральних споруд, які в наш складний час виконують не лише функцію релігійних центрів, а й стають місцями особливого поклоніння, паломництва, прощ, духовного зцілення та просвітництва.

Не говоритиму про історію створення обох святинь, хоча вона бере початок від часів монголо-татарської навали і має майже спільне походження, пов’язане з пошуками місць відлюднення монахами Києво-Печерського монастиря. Висловлю лише деякі міркування з приводу відвідування святинь. Обидві обителі не є для мене конфесійно приналежними, бо моя родина відвідує храми УПЦ КП. Тому моя увага була більше спрямована  на ставлення церкви до прочан.

Звісно, архітектурний ансамбль Свято-Успенської Почаївської лаври вражає своєю помпезністю, вишуканістю та особливою вивищеністю на високому пагорбі, який добре проглядається з оглядового майданчика Кременецької Бони, і цим створює ефект магнетизму. При під’їзді до святині виникає бажання зупинитися, перехопити дух і налаштуватися на особливу божественну благодать, яка повинна насичувати такі святі місця.

Знайомство з Почаївською лаврою не було для мене вперше. Але знову довелося відчути призабуті емоції, викликані колишніми спогадами.  Як і раніше, з особливою суворістю до приїжджих звучали рефреном слова: «Записки от раскольников мы не принимаем». Не забувають тут і про мовні аспекти, попереджаючи: «Желательно, разговаривать на русском», хоча так хотілося почути українську мову, бо це ж святиня української, а не російської землі! Отож і виходить, що Господь — один для всіх, та от тільки його «служителі» слугують іншій державі, а не своєму народові. Ота ж зверхність і залишила в пам’яті свій слід після відвідин лаври, стерши в душі святість та очікувану благодать.

Краєвид на заплави днiстровського водосховища

До Зарваниці ми прибули вперше. Дорога вела нас крутою змійкою, ніби постійно приховувала шлях до святині. І от серед смарагдових шат де-не-де почали проблискувати верхівки бань Марійського духовного центру, який  зведено на території колишньої густої болотистої місцевості. У центрі села першим зустрічає відвідувачів храм Пресвятої Трійці, в якому для поклоніння вірян у постійному доступі є оригінал чудотворної ікони Матері Божої Зарваницької. Вражає особлива Божа благодать, яка поширюється від однієї з найдавніших святинь України; дивує кількістю коштовних прикрас, подарованих зціленими людьми, Богородичний іконостас. На знак особливого пошанування ікони Папа Римський Іван Павло ІІ подарував храму свою золоту вервичку з перлами.

Ще декілька слів варто сказати про хресну дорогу, яка стрімко піднімається вгору вище дзвіниці аж до монастирської церкви Різдва Пресвятої Богородиці. У греко-католиків хресна дорога (стації) — це особливий молитовний шлях роздумів над стражданнями Ісуса Христа заради нашого відкуплення і спасіння. Уперше такий звичай виник у ХVI ст. серед монахів чину святого Франциска. У загальний вжиток Католицької церкви ця традиція увійшла в XVIII ст. для людей, які не мали можливості побувати на Святій Землі та відтворити земний шлях Ісуса Христа від місця його засуду до місця розп’яття. Нині прочани проходять цей шлях як символічне духовне єднання з Єрусалимом.

Не залишилося поза увагою Марійського духовного центру й облаштування місця для вшанування пам’яті героїв Небесної Сотні та воїнів на сході України.

Отож у третьому тисячолітті Зарваницький Марійський духовний центр позиціонує себе міцним форпостом греко-католицької віри та символом єднання християн різних конфесій на шляху до створення Єдиної помісної церкви в Україні.

Про славетних героїв тернопільської землі

Динамічна поїздка туристичними стежинами Тернопілля постійно кликала вперед, однак дорогою траплялися зупинки, які необхідно було робити миттєво, бо об’єктами уваги, пошани та пам’яті ставали славетні герої минулого й сьогодення.

На шляху із Зарваниці до Бучача таким місцем є капличка, збудована  зусиллями місцевих громад поблизу цілющого джерела, й встановлена на честь славних вояків УПА, героїв Небесної Сотні та воїнів російсько-української війни на сході України.  Такі місця не поодинокі на Тернопіллі. У кожному районі пам’ять про героїв зберігає або місцевий музей, або капличка, або пам’ятний знак.

У цьому контексті варто сказати про монумент «Борцям за волю України», встановлений в с. Новосілка Заліщицького району. Оригінальним тлом, з якого ніби виростають українські месники, є карта України. Серед них — представники різних історичних епох — від княжої доби до соціалістичної. Отож і переконуєшся: боротьба за незалежність нашої держави тривала віками, й нині на героїчній мапі України постануть ще нові герої.

Джуринський водоспад і дністровський каньйон — природні дива україни

Різноманіття туристичних ресурсів Тернопільщини не вичерпується й після кількох днів активних мандрів. Але час вписувати до щоденника туриста особливі зони рекреаційного відвідування  — Джуринський водоспад та Дністровський каньйон. Обидва природні об’єкти розташовуються на півдні Тернопільщини. І мимоволі формується думка про те, що природа подбала про мандрівників, приготувавши до туристичної скарбниці краю насамкінець — найунікальніше!

Джуринський водоспад

Джуринський водоспад — найвищий рівнинний водоспад в Україні (заввишки 16 м, завширшки 20 м, кількість каскадів — три ). Він розташовується в урочищі Червоне (бо колір грунту під ногами червоний)  неподалік с. Нирків Заліщицького району. Першою в урочищі мандрівників зустрічає велична башта зруйнованої фортеці. За переказами, турки, щоб захопити укріплення, відвели русло річки Джурин, яка текла на узвишші урочища, вниз. Місцеві жителі додають, що Джиринський водоспад було «спроектовано» невідомим італійським архітектором. Довгий час Червоногородський замок разом із водоспадом вважався найкрасивішою сільською садибою Речі Посполитої.

Дністер — одна з найбільших після Дніпра річок України та одна з найкрасивіших річок Європи. Наймальовничішим його відрізком в Україні є 250 км «шляху» річки територією Тернопільської області, де високі скелясті береги роблять колоподібні вигини (меандри) по обидва береги Дністра, один із яких пологий, інший — гостро шпилястий. Така природна «конструкція» й спроектувала унікальність Дністра у вигляді Дністровського каньйону. Особливо природа подбала про м. Заліщики, навколо якого Дністер робить один із найбільших у світі за величиною та протяжністю меандр. Особливим є й клімат навколо міста-півострова.  Складається враження, що турист, який не хоче, але мусить повертатися додому, має з найприємнішими враженнями покидати такий чудовий край.

Краса днiстровського водосховища

Вінцем нашої автоподорожі стала Вінниця — місто нових туристичних можливостей та високої екологічної культури. Нині воно приваблює туристів не лише одним із найунікальніших  плавучих фонтанів Європи, а й демонструє туристам свій неповторний стиль і шарм, який поєднується з креативним підходом до облаштування та утримання міського середовища в чистоті.

Із акцентами про головне

Резюме подорожі видалося б неповним, якби не звернути уваги на проблемні аспекти, які, в цілому, притаманні вітчизняній туристичній індустрії. Одразу зазначу, що стосуються вони всіх областей України, сім із яких ми перетнули.

1.  Найперша, і головна, проблема пов’язана зі станом автомобільних доріг, які бажають бути не те щоб кращими, а подекуди заново відновленими. Особливо це стосується доріг місцевого значення. Тому залишається сподіватися на те, що заявлені Міністерством інфраструктури України реформи транспортної галузі змінять туристичне обличчя нашої держави, на привабливість якого так очікують українські та зарубіжні туристи.

2.  Окрема група проблем пов’язана з облаштуванням комфортних умов тимчасового відпочинку вздовж автомагістралей та доріг місцевого значення. Корисним для наслідування є досвід Шацького національного природного парку, який десятиліттями дбає про створення та утримання рекреаційних стоянок для туриста, на яких можна перепочити в екологічно чистих місцях, без бруду, з урахуванням різних вікових категорій мандрівників, особливо малечі, та ще й приготувати їжу на спеціально облаштованих мангалах. Не так давно з’явилися схожі зони відпочинку на Житомирщині, вздовж автомагістралі Житомир — Київ. На жаль, проїхавши гостинну Тернопільщину з півночі на південь, жодної такої туристичної стоянки не довелося побачити.

3.  Українці як активні подорожани, на жаль, ще не навчилися бути чемними мандрівниками, а тому майже не дбають про чистоту довкілля. І хоча Тернопілля справило враження «чистого» регіону, на маршрутах подорожі зустрічалися як поодинокі брудні зони, так і великі купи сміття, особливо в місцях значного скупчення людей. Прикро, що на територіях  окремих зон відпочинку стягується за в’їзд місцевий туристичний збір, однак організатори прийому туристів не дбають про вивезення сміття. Особливо це стосується територій навколо Джуринського водоспаду та Дністровського водосховища біля с. Рудківці Хмельницької області. Бажає бути значно чистішою й узбережжя Дністровського каньйону поблизу м. Заліщики Тернопільської області. Українцям вкрай бракує екологічної культури (!), яку потрібно виховувати та прищеплювати в усіх соціальних інститутах.

4.  Можна апелювати до безлічі економічних, соціальних, маркетингових та інших чинників, які перешкоджають розвиткові внутрішнього туризму, однак всі вони криються у відсутності упродовж останніх років комплексної, системної, ідеологічної складової навчально-виховного процесу в Україні на всіх освітніх рівнях, спрямованого на виховання патріотизму, національної свідомості, подолання меншовартості.

Представники Міжнародної системи MasterCard на основі обсягів карткових розрахунків платіжними картками склали 2014 р. рейтинг країн, жителі яких бажають відпочивати в межах своєї держави. До п’ятірки найбільш патріотичних мандрівників світу увійшли шанувальники внутрішнього туризму Франції, Швеції, Іспанії, Великобританії та України.

5.  Разом із тим варто вказати й на необхідність розширення кількості суб’єктів підприємницької діяльності в туризмі, які пропонують відпочинок виключно в Україні, а не поза її межами. Тому профільним вищим навчальним закладам необхідно дбати про підготовку історично обізнаних, компетентних, національно свідомих, патріотично налаштованих фахівців-туризмознавців. Поки що такого інтелектуального ресурсу бракує вітчизняній туристичній галузі, здатного своєю патріотичною позицією відповідати на суспільні запити. Враховуючи потреби сьогодення, кафедра міжнародного туризму Київського національного університету культури і мистецтв поєднує свою науково-педагогічну діяльність із загальноуніверситетськими акціями і працює під гаслом: «Тримай українську хвилю — відкрий для себе українську Україну!»

І насамкінець зауважу: нашій державі конче потрібно вивести туристичну галузь із депресивної, занедбаної, неприбуткової в одну з найперспективніших, яка здатна приносити прибутки до бюджетів всіх рівнів. А це реалізувати без державної та місцевої підтримки неможливо.

Замість післямови

В одному з торішніх випусків глянцевого додатку до газети «День» — «Маршрут №1» під назвою «Мандри» — головний редактор Л. Івшина пророче сказала: «Ми стоїмо на порозі щастя любити свою країну. Але щоб любити — треба пізнати». Саме так я б підсумувала нашу унікальну мандрівку. Попри вищевказані проблеми, поїздка видалася динамічною, вдалою та пізнавальною.

Алла ГАВРИЛЮК, к.н. з державного управління, доцент кафедри міжнародного туризму КНУКіМ, спеціально для «Дня».Фото надано автором

Схожі публікації