Пінзель і Возницький: Шляхи, які перетнулись

44

Джерело: zik.ua

Автор: Лариса Разінкова-Возницька 

Дві людини, дві сильні особистості, два генії що залишили по собі значний слід в історії українського мистецтва. Один жив і творив у XVIII ст. – другий, рятував і воскрешав у XX ст. Тепер. їх можна об’єднати, бо їхні дороги зійшлися воєдину і їхнє спілкування, вочевидь збагачує один одного. Це містично, але одного разу Борис Возницький мені сказав: ‘‘Коли мене на цьому світі не стане… перше, що я зроблю – це зустрінусь з І. Пінзелем, і довго з ним буду говорити, і все про нього дізнаюсь’’.

П’ятдесят років Борис Возницький займався, досліджував та рятував творіння феноменального та загадкового Іоана Пінзеля, створив та відкрив його музей, розглядав його творчість з різних ракурсів, стверджувався, сумнівався, часто заперечував собі шукаючи істину, неодноразово повертався до споруд, де творив «вівтарний скульптор».

Ще дві дати з різницею у 200 років об’єднали цих мужів – 1761 р., коли помирає Іоан Пінзель і 1961 р. – коли Борис Возницький рятує і вперше привозить до музею скульптури з Годовиці «Жертвоприношення Авраама» та «Самсон, що роздирає пащу лева». Це була одна з перших експедицій, коли Борис Возницький почав працювати в музеї українського мистецтва у Львові.

Зі спогадів Бориса Возницького: «Заїхали в Годовицю, що розташована від Львова в декількох кілометрах. Тоді я ще не розумів, що треба було для збереження забирати всі твори. Коли ми приїхали і нам відчинили двері костелу і коли я побачив в якому стані був вівтар, я сказав собі, заберу «Жертвоприношення Авраама» та «Самсон, що роздирає пащу лева». Ми завантажили скульптуру на машину і поїхали. В музеї почався справжній скандал, мені заборонили навіть торкатись скульптури. А один з працівників райкому сказав: «Доки Возницький буде звозити до музею весь цей католицький мотлох. Нам його не треба».

У грудні 1962 р. Бориса Возницького перевели до ЛКГ (Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького – ред.) на посаду директора і як спадок він перевозить до галереї дві врятовані ним скульптури Пінзеля з Годовиці. Працюючи в галереї, дібрав однодумців – В.Любченка, О.Ріпко, В.Вуйцина, В.Овсійчука, В.Полянського та продовжив експедиційну діяльність. Йому товариш подарував трофейний мотоцикл. Машини не було, подорожували на позичених. Тоді об’їздили Львівську, Тернопільську, Івано-Франківську області. Коли вдруге він потрапив у Годовицю, всі скульптури були вже розбиті, фрагменти барельєфу з амвону перекидалися на землі. Один з них що мав підпис Бернарда Меритина, архітектора собору, був частково спалений. Тоді Борис Возницький зрозумів (як він пише), що потрібно забирати все.

Вже багато десятиліть костел у Годовиці стоїть без даху, щороку фрески на стінах стають менш розбірливими, живопис осипається, фарби вигорають. На місці, де височів вівтар залишився дерев’яний хрест із залишками променів.

Борис Возницький неодноразово піднімав питання реставрації цієї унікальної споруди Бернарда Меритина, місцеве населення старається привернути увагу до цієї пам’ятки, але на даний час собор з року в рік руйнується та гине. 

Зі спогадів Бориса Возницького: «Якось студенти з Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва сказали, що в Городенці є багато скульптур. Я сів на мотоцикл, інші – на відкриту вантажівку, яка в нас вже була, – і ми поїхали. В церкві не було дверей, ми ввійшли. Ніхто нас не запитав, звідки ми приїхали, і чому ми тут. Тільки один великий ангел був на місці на самій верхотурі головного вівтаря, і ще декілька маленьких янголят. Нічого страшнішого як у городинківському костелі ми не зустрічали.

У центрі храму в купу з трьохметрової висоти були скинуті одна на другу залишки дерев’яних фігур. З- під уламків внизу виднілись відірвані голови св. Елизавети та Якима з великого вівтаря. Решта розбитих скульптур перекидались на землі. В монастирі був розташований технікум. Я побачив двох юнаків, що саме пиляли велику дерев’яну скульптуру, щоб її спалити в печі. Інші скульптури вже там згоріли. Я зупинив це вбивство. Якщо б я приїхав туди двома місяцями раніше, ми врятували б не п’ять скульптур, а набагато більше.

Скульптуру з костелу ми вантажили без проблем. Двері відкриті, нікого ніщо не цікавило. Хтось з перехожих заглядав, але підійти боявся. Автомашину заповнили до верху, фігури перекладали гілками вирубаних під костелом кущів».

Городенка Івано-Франківської області – костел колишніх о.о. місіонерів. Пінзель тут виконує найбільше замовлення – п’ять вівтарів. Ще чотири для парафіальної церкви, а також ставить колону з постаттю Богородиці.

Сенсаційна знахідка відбулась у Монастириську. Борис Возницький згадує, що у самому костелі скульптур Пінзеля вже не було. Костел був перетворений на склад зерна. Перебуваючи там чотири дні, він зустрічався з людьми та адміністрацією, розпитуючи їх, куди поділися скульптури з храму. Йому відповідали, що можливо з костелу їх перевезли в інше село.

«Я їхав туди, але нічого не знаходив. Пройшло майже 10 років. Якось на мотоциклі я їхав біля цвинтаря в Монастириську. Вирішив зупинитися і оглянути цвинтар, бо там була чудова неокласична каплиця. Я підійшов до каплиці і в десяти метрах від неї побачив свіжу могилу, а на ній статую св. Анни майже по коліна вкопану в землю. Я зрозумів, що це була скульптура Пінзеля з місцевого костелу. Я не міг забрати її на мотоциклі, оскільки голова святої була майже відірвана від тіла, я забрав її у рюкзак, а решта скульптури поставив на землю та прикрив листям. На наступний день я повернувся з машиною та забрав її. Так з’явилася перша скульптура з Монастириська», – написав у спогадах Борис Возницький.

У 1999 р. на баварському мистецькому ринку з’являється шість боццетті (моделі). Вони були придбані Баварським національним музеєм в Мюнхені.

До Бориса Возницького звернувся директор Петер Фольк і за сприянням п. Вернера та п. Пола, були виділені кошти на його приїзд до Мюнхена. Б.Возницький описує у своїх спогадах за 9 квітня 2000 р. цей приїзд так: «Коли вперше їх побачив на сірій підставці в кабінеті доктора Петра Фолька, мені стало погано. Потім почав придивлятися і зародилися деякі сумніви. В глибинних місцях складок одягу виступаючі ‘‘ворсинки’’ дерева ніби нещодавно зроблені. Другий раз розглядав під лупою в присутності Фолька, Оксани Козир та колекціонера, що їх продає Мюнхенському національному музею. Він їх купив в родині колекціонера, батько помер, а діти розпродують. Легенда за моделі свідчить, що вони раніш були у колекції священика з Австрії.

На фігурки був покладений прозорий сіро-охристий левкас, вони були покриті білою фарбою. Останнє покриття осипалось і фігурки, за словами колекціонера загубили вигляд і він їх повторно покрив білою фарбою. Хоче за них 120 тис. марок. Оксана Козир допомогла написати листи про ці моделі меценатам Німеччинни, збирають кошти».

Борис Возницький не тільки підтвердив, що ці унікальні моделі є авторства Пінзеля, але й домовився з доктором Фольком, що він привезе їх до Львова. В музеї Пінзеля баццетті протягом року можна було оглядати, вивчати, ними захоплюватися.

Ці шість пластичних ескізів, в основному, використовувались під замовлення щонайменше двох, і навіть не в один час, посталих вівтарів Городенки та Монастириська. Неймовірне враження вони справляли на виставці І.Пінзеля у Луврі, куди були звезені твори зі Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Вроцлава, Мюнхена.

На жаль, Борису Возницькому не судилось бути на цій виставці.

Останнім відкриттям твору І.Пінзеля була кам’яна постать св. Онуфрія, що розташована у ніші дзвіниці церкви св. Онуфрія в с. Рукомиш Бучацького району Це велике відкриття, оскільки весь час скульптура була невідомою. Нікому з дослідників і на гадку не спадало, що це міг бути Пінзель.

Як розповідав Борис Возницький, на Тернопільщину приїхав 16 вересня 2004 року разом з директором видавництва «Центр Європи» Сергієм Фрухтом, фотографом, що мали зробити фоторепродукції до його книжки «Микола Потоцький Бепнард Меретин Іоан Георгій Пінзель» та двома кіноматографістами з Варшави, які знімали фільм про І. Пінзеля «Святі зі Львова».

«Для нас результат нашої появи в Бучачі був сенсаційним. Самодіяльний художник, який щось малював на хорах церкви, куди ми зайшли, витягнув на другий ранок дві голови ангелів і голову Св. Яна Непомуки з втраченої скульптури 1750 року, що стояла на околиці Бучача. Жінка на ім’я Анна, що працювала у дитячому садку, повідомила, що має з цієї композиції голівку ангела. Дуже нам допомагала Віра Стецько. А найбільшим відкриттям була фігура Св. Онуфрія з с. Рукомиш, що в 12 км. від Бучача.

Богдан Максим’як, краєзнавець, який очищував кам’яну скульптуру від набілів, а їх з його оповіді було вісімнадцять нашарувань, сказав, що чекав на мене вже декілька років, щоб переконатися, що це оригінал Пінзеля. Це дійсно був оригінал. Так 10 вересня 2004 року з’явився ще один твір Іоана Георгія Пінзеля, твір дуже важливий для трактування творчості скульптора» – зі спогадів Бориса Возницького.

Серед мюнхенських боццетті є модель, яку Петер Фольк трактував, як постать Св. Ієроніма. Ще тоді у 1999 році Б.Возницький побачив в ній постать Св. Онуфрія і про це сказав. Тепер він був переконаний, що модель в якійсь мірі слугувала скульптору для створення ще одного шедевра.

«Відкриття нової роботи Пінзеля – великий крок в дослідженні творчості цього майстра, незабутня подія у моєму житті», – сказав Борис Возницький. 

Схожі публікації